Pages

четвер, 5 квітня 2018 р.

#Важливийурок

Сьогодні я хочу написати пост в межах марафону #ВажливийУрок від #НавчайдляУкраїни.
У мене в житті було багато вчителів. Так трапилося, що я навчалася у кількох школах і класах, відвідувала недільну школу, художню школу і ще пробувала свої сили у різних гуртках та секціях. І я абсолютно впевнена в тому, що кожен мій вчитель чи вчителька, кожна цікава людина вплинули на те, якою я є зараз😊
Практично кожна моя риса характеру чи особливість поведінки викристалізувалася під впливом чудових вчителів. Розповім кілька коротких історій, які я пам'ятаю ще з дитинства 😊
Коли я навчалася у 6 класі, моя вчителька української літератури Ніна Йосипівна запропонувала мені вголос почитати для всього класу “Тореодорів з Васюківки”. Я не була її улюбленою ученицею (принаймні, тоді мені так здавалося) і я знала, як зреагувати на таку пропозицію.На той час, я дуже боялася говорити при людях, тому саме це спонукало мене погодитися. Я почитала раз, два і втягнулася. Саме так я отримала свої перші уроки ораторського мистецтва😊 І так, “Тореодори з Васюківки” -- досі одна з моїх найулюбленіших книжок😊 

Коли я навчалася в 10 класі, моя вчителька історії Поліна Петрівна не завжди оцінювала мої знання історії. Бо всі були впевнені, що якщо я дорбе знаю математику, то гуманітарні предмети не для мене. І ось одного прекрасного дня, я розізлилася на неї і сказала все, що я думала тоді про події 1917-1918 рр. Пам'ятаю її здивування від моїх слів... Поліна Петрівна попросила весь клас звернути увагу на те, що я сказала і додала, що давно не чула від учнів нічого такого розумного. Так на уроках історії я почала розвивати критичне мислення😊 Ну і, звісно, походила на олімпіади з історії😊
Вцілому, в школі я навчалася добре і тому іноді виходило так, що я довго засиджувалася вечорами. Згодом, це переросло в звичку і, як наслідок, я зрозуміла, що стала прокорастинаторкою (хоча, про існування цього терміну я дізналася з Вікіпедії тоді, коли мені було більше двадцяти років). Будучи дитиною, я не усвідомлювала всю шкоду постійного відкладання на потім. Це тривало довго, поки в один чудовий день моя вчителька з художньої школи Валентина Степанівна запропонувала мені взяти участь в конкурсі, приуроченому до літнього відпочинку. За звичкою, я була впевнена, що у мене вдосталь часу і тому нічого не робила. І ось, я почула речення: “Діти, завтра останній день подачі робіт”. Я була на стільки в шоці, що нічого не змогла зробити, як тільки розплакатися. Я ридала не від того, що в мене не було ідей, не від того, що я не вміла охайно малювати, а від того що підвела всіх. Валентина Степанівна, дуже мудра жінка, заспокоїла мене і поговорила зі мною про час, про його плинність та те, що вона вірить в мене і я впораюся з цим викликом. Вона була права, я всю ніч малювала, принесла вчасно роботу та ще й виграла цей конкурс. Після цього випадку я дуже довго не відкладала виконання важливих справ😊
Ну, і звісно ж, куди без історії про математику?) В мого оточення є думка про те, що я від народження вмію розв’язувати подвійні інтеграли і усно множити шестизначні числа😂 Але це не правда. Дуже довгий час у мене в дитинстві були проблеми саме з математикою😂 І я прекрасно пам’ятаю ті дні, коли моя бабуся годинами мені пояснювала те віднімання через десяток чи ділення в стовбчик. Навіть коли я все прекрасно знала і розуміла, я робила вигляд, що чогось не знаю, щоб бабуся мені це пояснила ще раз на реальних предметах. Я просто обожнювала її підхід до математики і щиро дивувалася, чому моя бабуся не вчитель математики в школі?🤔Пізніше, в моєму житті з’явилася моя вчителька математики і класна керівничка Марія Владиславівна, яка своєю харизматичністю зачарувала мене і закохала в математику. Завдячуючи саме їй, я пішла навчатися у математичний клас, не відмовлялася від участі у різних олімпіадах та конкурсах наукових робіт. Коли довелося вступати у ВНЗ, я без сумніву обрала спеціальність "Математика" Ну, навчання в університеті -- це окрема історія в моєму житті)😊 І я впевнена, що якби не натхнення моєї бабусі та класної керівнички, я б не стала тією Тетяною Валеріївною, якою я є зараз 😊
Завдячуючи моїм рідним, вчителям та друзям, я впевнена, що бути вчителем -- це покликання. Це те, що йде із серця❤   Також я переконана в тому, що основне завдання вчителя -- це не те, щоб усі учні вміли потенціювати вирази, будувати комбінації піраміди і циліндра чи усно переводити числа з десяткової системи числення у двійкову. Основне завдання вчителя -- виховувати хороших людей, гідних громадян та цікавих особистостей, які по прошесті багатьох років зможуть згадати мене та інших вчителів із вдячністю та щирістю😊 

Якщо Ви відчуваєте, що бути вчителем -- це і Ваше покликання, долучайтесь до нас за посиланням:
У нас класно😋

четвер, 22 лютого 2018 р.

Житлові пригоди)

Багато зі знайомих просять мене писати про різні події з мого вчительського життя) Спочатку я думала щось типу: "Та ну, це ж не цікаво людішкам читати буде. Та і немає про що писати", а потім призадумалася і зрозуміла, що у мене щодня відбувається стільки всякого, що й не завжди знаю, що вокремити як те, що варте особливої уваги))
Завдячуючи цій авантюрі та моєму переїзду, я зрозуміла та оцінила, на скільки для мене є важливим простір довкола мене. Простішою мовою -- мені комфортно, коли є простір, коли є можливість бути на самоті та коли мені зайвий раз ніхто не виносить мозок.
Протягом 1 семестру мені довелося пожити у чотирьох різних будинках. Перший тиждень ми з колегою (про нього я планую написати окремий пост 😁) жили в нашої пані Вікторії) Це чудова жінка, яка на той момент працювала завучем в моїй школі. Саме вона ініціювала участь моєї гімназії у Програмі:)
Далі ми переїхали жити до жіночки, яка була власницею будинку готельного типу. Тільки проблема виявилася в тому, що ми платили вчасно, а обіцяних послуг не отримували. Крім того, що наші кімнати не зачинялися, її син їв нашу їжу та вони всією сім'єю милися, чомусь, у нашому душі, ця пані поселила в одну з наших кімнат інших людей, поки ми були на роботі. Очевидно, що такого добра ми довго терпіти не стали.
Третій наш спільний з Михайлом будинок був не лише наш. Ми його ділили разом з сусідським рудим котом, павуками, багатоніжками та пліснявою. Величезною її кількістю. Саме там я зрозуміла, що порядок, помитий посуд та вчасно викинуте сміття -- важливі складові мого комфортного життя. Я не педантка, не перфекціоністка і навіть не зануда. В моїй кімнаті завжди коїться хаос, яким я легко керую за необхідності. Проте, у приміщеннях спільного користування з кимось має бути чистота. От якось так. Відсутність порозуміння на побутовому рівні, приступи астми через плісняву та моє небажання жити в селі та в срачі змусили мене вкотре пакувати речі в коробки та переїжджати. Цього разу в Одесу.
Це був кінець жовтня. Я почала самостійно жити на Слободці -- одному з кримінальних районів Одеси. Це була малогабаритна квартирка (точніше, мікроквартирка, загальною площею 10 кВ.м) у спільному дворі з власницею.  Кожен вечір я засинала під шум останніх одеських трамваїв, на вихідних їздила з візитами до осіннього моря і щоранку їздила в своє село на роботу в супроводі ранкового перегару працівників місцевих околичних заводів. Першим небезпечним двіночком стала історія одного мого повернення з роботи додому. Я їхала зі школи, коли вже темніло довкола. Біля заводів, як завжди, сіло багато людей, бо ж усім треба додому доїхати. Я була на своїй хвилі, бо обдумувала концепцію свого інтегрованого уроку і якось не помітила штовханини довкола мене. Зненацька я опам'яталася, що мені треба виходити і на силу протиснулася через людей до виходу. До слова, таких незручних маршруток, як моя міжміська 111 маршрутка я давно вже не бачила. Коли вийшла, то відчула якийсь дискомфорт в сумці. Озирнулася і трохи прихиріла -- з моєї сумки стирчав ніж. Я вийняла його, лишила собі, сумку занесла в ремонт та й по всьому))) З цієї одеської квартири я з'їхала через півтора місяці, бо орендна плата стала для мене не припустимою. Крім цього, в мене була нудна власниця-єврейка, яка забороняла приводити гостей,   слідкувала за тим, коли в мене вимикалося світло, коли я йшла в школу і коли з неї поверталася. Коли я сказала, що буду з'їжджати, то почула: "Таня, тьі уезжаешь потому, что тебя уволили со школьі из-за длинньіх разрезов в платье?". Я замнула це питання та знову повернулася із своїми коробками в Усатове.
На разі, я живу в будинку із моряком, якого толком ніколи немає дома. Проте, це не заважає відбуватися дивним речам зі мною) На приклад, два тижні тому, я працювала ввечері дома, перевіряла дитячі самостійні, слухала голосно музику. До мене в кімнату хтось постукав. Я подумала, що це мій співмешканець, але я помилилася. Коли я вийшла, побачила в будинку якогось іншого мужика, якого я бачу вперше. На мої питання, хто він, як він сюди потрапив і чи давно він тут, я почула щось на кшталт: "Я Вася, я тут ще з вчора, бо приїхав з зони АТО. Ключі взяв у Віті". В моїй голові було єдине питання:"Де мій ніж, який я вийняла з сумки? І хто такий Вітя і чому в нього є ключі від будинку, де я живу???". Потім я отримала запрошення попити шампанського і познайомитися)  Ми попили чаю і вияснилося, що Вітя -- це сусід, а Вася поїде кудись в наступний день, а коли повернеться, то житиме з нами в домі. Співмешканця свого я так і не побачила.
Весь цей тиждень, коли вдарив мороз, я жила сама в будинку практично без опалення, грілася тепловентилятором. Коли навалило снігу так, що я не змогла вийти з двору в школу, мені довелося копати стежки червоним совочком 💪 Так, саме ним я відкопала будинок, двір і вихід в світ:) Востаннє я була в цьому будинку кілька днів тому, бо за нічної температури -15, без опалення, із замерзлим бойлером і без світла -- є великий ризик замерзнути назавжди, а я до цього ще не готова) Проте, я впевнена, що із задоволенням повернуся туди знову за кілька днів)
Взагалі, я хочу вірити в те, що цей будинок -- це остання точка у моїх переїздах Одещиною і тут я житиму ще рік. Але, час покаже)
Так само час покаже, чи вистачить мені наснаги вести цей блог далі і чи не заб'ю я на нього знову на рік😁
Завдячуючи всім цим пригодам, я зрозуміла, що важливою складовою успіху та інтеграції у нову громаду є саме побутовий комфорт, бо відсутність ліжка, проточної теплої води чи бігаючі скалапєндри над ліжком є лише збудниками стресу. А стрес ні разу не допомагає у досягненні поставлених цілей.

пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

думки матеріалізуються?

В 1-3 клас я ходила в школу, яка була в сусідньому дворі і щиро заздрила тим, хто ходить в школу ЧЕРЕЗ ДОРОГУ)

В 5 клас мене перевели в школу, яка знаходилася через ДВІ дороги) Я довго цьому раділа, але при цьому для мене було чимось надзвичайно романтичним їхати кудись тролейбусом. І кожного ранку я ходила повз зупинки та заздрила школярам, які саме їздили в школу)

По закінченню школи, я вступила в університет, який знаходився  в моєму місті. У теплі пори року я ходила через півміста пішки на пари, а коли було холодно -- здйснювала свою дитячу мрію -- їздила тролейбусом чи маршрутко на навчання=) Проте, щиро заздрила своїм одногрупникам та однокурсникам, які на вихідні їздили додому на електричках та потягах)

Після закінчення університету минуло 7 років. Тепер я живу і працюю за 1000 км від дому. І поїздка додому потягом -- це велике щастя, яке може трапитися зі мною один раз на 2 місяці) (Ні для кого не секрет, що я обожнюю їздити потягами. В таких поїздках для мене присутня певна магія) Тому, усі мої подорожі чи робочі  поїздки продумуються детально і обов'язково саме потягом) 

Зараз я боюсь заздрити іншим)) Не тому, що заздрість -- це негативна форма мрій, а тому, що вони іноді можуть здійснюватись)

понеділок, 13 листопада 2017 р.

євген плужник

Мовчи! Я знаю. За всіма словами – 
Холодний смерк, спустошені сади... 
Це наша пристрасть стала поміж нами, 
Нас розлучаючи назавсігди!

Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий! 
Що розпач той? Річ марна і пуста! 
...Як пізно ми серця свої спинили! 
…Як роз'єднали рано ми вуста!

О, друже мій! Останні трачу сили, 
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий, 
Де голос твій... Мовчи!
Мовчи! Мовчи!



Збірка РІВНОВАГА 1948

пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

Вчителька, мікрорайону чужого жителька

Ця історія почалася одного прохолодного майже весняного вечора. З думкою "Спробую, гірше не стане" я відправила заявку на участь в програмі #НавчайдляУкраїни . Тоді я не так сильно вірила в себе і свої можливості. Тоді я й подумати не могла, як кардинально зміниться  моє життя протягом наступних шести місяців...
І от зараз в цей осінній холодний вечір я сиджу сама з чашкою чаю в будинку в селі під Одесою. Для всіх я і далі Тетяна Валеріївна, я і далі займаюсь тим, що мені довподоби, проте з цього 1 вересня і наступних 2 роки я працюватиму вчителем математики та інформатики в селі Усатове, Біляївського району Одеської області. У мене є багато класів, починаючи від 5-их (з якими ми вчимо інформатику) і закінчуючи 11-м (з яким ми почали готуватися до ЗНО), гурток та безліч ідей, які я хочу реалізувати.
Для мене тут все нове. Люди, їхній менталітет, клімат, місцевість -- все в новинку) Навіть навчаня школярів для мене є новим та незвичним, оскільки це не потокові лекції, до яких я так звикла))) Від того як я подам матеріал залежить те, на скільки діти зрозуміють ту чи іншу тему (ага, і вкластися треба в 45 хвилин;) ). Я не маю права на помилку, адже від мене залежить реалізація основної мети -- показати дітям, що математика кльова та цікава наука і дати можливість кожній дитині розкрити свій потенціал)  Один учень мені вже сказав щось типу того, що всі математичні формули він навряд запам'ятає, а от Тетяну Валеріївну він пам'ятатиме на все життя:)

Зараз вже позаду всі етапи відбору в програму, відра сліз та сопель від невпевненості в собі, навчання у Літньому інституті в Києві, прощання з усіма, переїзд та побутові негаразди. Зараз є понад сотня дітей, яким несказанно пощастило зустрітися зі мною. І я робитиму все можливе для того, щоб ні вони, ні я ні на секунду не пошкодували про цю зустріч=)

П.с. І так, мене ні разу не бентежить те, що за цих півтора місяці деякі діти досі не можуть правильно виговорити моє їм'я, для багатьох з них є дуже дивним те, що я постійно розмовляю українською (а деякі навіть питали у мене, чи це правда, що мені не можна говорити російською=)), деякі діти навмисно приходять окремо до мене для того, щоб попрактикуватися розмовляти українською. Я думаю, що я на вірному шляху, якщо вже неодноразово отримувала щирі дари від дітей у вигляді яблук, цукеркок-смоктунців, намальованих листівок і обіймашок=)

четвер, 13 липня 2017 р.

Навчай для України

Давно сюди не писала, бо особливо нічого цікавого в мене не траплялось. Але, зараз все по-іншому трохи, тому, сподіваюсь, пистиму сюди частіше😊
Дивним чином сталося так, що я пройшла відбір на участь в програмі "Навчай для України". Чесно, подала заявку просто " бо цікаво", пройшла три етапи випробувань і ось -- я учасник програми)
Суть цієї програми полягає в тому, що певна кількість вмотивованих і цікавих молодих людей пройде навчання в Літньому інституті і поїдуть працювати на благо держави в села. На мою долю випала участь поїхати працювати на 2 роки в Одеську область😊 Чесно кажучи, це круто. Я від того дуже рада) Сподіваюсь, що буду там  максимально продуктивною та корисною для учнів, адже я хочу принести зміни☺
А тепер, стосовно того, що відбувається зі мною зараз. Зараз пишу "під емоціями", оскільки сьогодні був дуже крутий день. Сьогодні ми вивчали різні форми проведення занять, одразу перевіряючи їх на практиці. Нас вчили розвивати критичне мислення учнів. А ще, ми говорили із засновником ed-era.com. До слова, у нас завжди цікаві спікери, лекції яких у мене викликають захват😊
Таке відчуття, наче я все життя шукала те середовище і той комфорт, в якому я зараз опинилась😍
Не знаю, чим завершити цей допис, адже це все лише початок великого, крутого і довгого шляху😊 Тому, успіхів мені і гарного вечора вам☺

середа, 22 лютого 2017 р.

2017.02.25

Досить довгий час збиралась написати щось, але, чомусь весь час не вдавалось. Так само, як майже не вдається малювати. Те ж саме можу сказати і про колись близьких мені людей. Як не дивно, але я майже ні з ким не бачусь. Телефонні розмови зведені до мінімуму, а при випадкових зустрічах з людьми на вулиці я мило посміхаюсь і кажу: "Привіт". Все. 
Є ті, за ким я страшенно сумую. Іноді можу проплакати весь вечір від туги. Але, при цьому, я не беру телефон в руки, щоб подзвонити, чи написати. Проте, найчастіше усі мої вечори заняті дітьми. Чужими.
У такі дні, як сьогодні я багато думаю. Описую свої плани на наступний місяць і щоразу лишаю там місце для однієї-двох зустрічей, які, напевно, ніколи не відбудуться. 
Я знаю, що не розумно жити так. Але краще так, аніж ніяк.

субота, 14 травня 2016 р.

Люди з минулого

Колись натрапила на вірш, де писалось "Люди з минулого пахнуть весною, або осінню. Все залежить від того, коли ви розійшлись...".
Мої ж люди з минулого пахнуть приємними споминами. Вони випромінюють тепло та сяйво. І, виявляється, таких людей багато. Якось дивно, але всі неприємні моменти з часом забуваються. Забуваються якісь образи (і так, з висоти прожитого часу, всі вони здаються мізерними), забуваються обіцянки бути разом назавжди, забуваються причини чому саме ми вирішили звести до мінімуму наше спілкування(чи не вирішували взагалі). Проте, не забуваються приємні штуки) Перша моя поїздка в Карпати, спільні списування на Теор.механіці, концерт Степана Гіги біля драм.театру, бурштинове намисто під подушкою, пробитий ніс(цікаво, а що мама скаже?), художка та багато іншого)
Дуже радію від того, що у всіх гарно склаються їхні життя) Знаю, що кожна зустріч з цими, колись дорогими моєму серцю, людьми завершиться приємним та теплим діалогом) І це прекрасно)
Але, зараз найбільше хочеться, щоб ті люди, які є в моєму житті саме на цьому етапі, не перетворилися у теплі та приємні спомини...

середа, 27 квітня 2016 р.

Пост імені авантюризму

На скільки добре знають мої друзі, я ніколи не відрізнялась спокійністю та холодністю стосовно того, щоб кудись поїхати. Так і сталось цього разу. У середу на роботі по радіо випадково почула, що в Ужгороді вже розцвіла сакура, в четвер купили квитки на потяг, в п'ятницю вже поїхали в сторону моєї давньої мрії)

Про дорогу говорити можна дуже довго. В загальному, за дві доби ми проїхали приблизно 1200 км. Багато робили пересадок, адже прямого потягу з Луцька до Ужгорода немає, ну а нам хотілося якнайбільше цікавостей побачити) І, як наслідок, наш маршрут був масштабним Луцьк-Здолбунів-Ужгород-Львів-Рівне-Луцьк) 
Скажу чесно, довга дорога, цигани з простягнутими руками, не завжди чемні та виховані сусіди по поличкам та багато інших незручностей стали дуже несуттєвими, як тільки ми перейшли пішохідний міст через річку Уж) Гарна природа, інфраструктура, яка чудово підкреслює цю природну красу, давня історія міста і смачна кава мене просто захопили) І, звісно ж, сакура. Те, заради чого ми подолали таку відстань) Краса, яку ми побачили -- дійсно того варта:)
В Ужгороді дуже гарний замок, в середині якого розташовані цікаві виставки та експозиції. І територія цього замку значно окультуреніша, ніж в Луцькому. 
В Ужгороді є пам'ятник Ліхтарнику, декілька костелів та древніх церков. За один день це все реально обійти та вділити кожному об'єкту достатньо часу:)
А ще, за 15 км від Ужгорода є Невіцький замок. Ну як є...Зараз там реставрація і з руїн замку роблять готель. Якось сумно це чи що. Сумно не від того, що дорогою до цього місця ми змокли і невідомо як добирались на потяг. Сумно від того, що історична та  архітектурна пам'ятка перетворюється на готель у горах і від замку там нічого не лишається. Проте, ми зустріли дуже добрих людей, які нас посушили, нагодували, розповіли про те, що бачили Луцьк по телевізору (і це гарне місто), а також подарували нам колекційні польські монети на згадку:)
Висновки з поїздки полягають в тому, що Ужгород -- дуже гарне місто, цікаве не лише сакурою, а от Львів нічим не здивував) Це був той день, коли у Львові нам було нецікаво, бо не було нічого нового у візиті) Приївся, напевно)




субота, 19 березня 2016 р.

Стирено з вк

Нам около тридцати, и мы не стали брутальными работягами и примерными семьянинами. Мы — новое поколение, оставшееся детьми.

Мы не являемся тем, что написано у нас в паспорте, трудовой, чековой или медицинской книжке. Это всего лишь какие-то "маленькие чёрненькие буковки". 

Нам чужды странные заморочки наших сверстников и даже людей младше нас о том какая у кого квартира, тёща, скидка, пиджак, кто к кому ушёл, отсидел, бросил, родил или сделал аборт. Это всё так несущественно и неинтересно.

Мы ко всему относимся как к игре. Всё вокруг, безусловно, условно. Мы играем: в игры, в отношения, в работу. Но в первую очередь — в игры. Подчас страшно даже посмотреть на возрастные ограничения для них (типа детям с 13 лет). Карты, войнушки, казаки-разбойники. Мы готовы просиживать ночи и уик-енды напролёт, играя за компом с друзьями. Собираясь вместе, мы разыгрываем пьесы несуществующих авторов, становимся мимами. А вот "дочки-матери" — не наша игра. Мы не понимаем людей из "той песочницы". Они взахлёб рассказывают о том, что "будет у тебя ребёнок — поймёшь, какой это кайф". Но нет у нас детей, и мы не понимаем. Смотрим, глазами хлопаем и не понимаем — зачем детям свои дети?

У большинства из нас нет даже машины — ну какая детям машина? Лучше пусть модельки собирают на подоконнике. Они же даже со стиральной машиной разобраться не могут, хотя комп к примеру собрать могут, находясь в любом состоянии — хоть во сне.

Опаздывая на работу мы, как школьники, придумываем с ходу оправдания в духе "собака съела дневник", "забыл ключи", "ждал водопроводчика", "упал в грязь, пришлось вернуться".

Мы не смотрим ТВ — там ничего интересного для детей не показывают (разве что рекламу как короткие и красочные ролики со счастливым концом). Сказки про удвоение ВВП и сильных президентов нам не нужны — они попросту не для нас написаны. Мы любим мультики.

А ещё мы любим то, чего не любят или разлюбили за ненадобностью взрослые (во всяком случае - наши родители в нашем возрасте): музыку, ходить на концерты, гулять после них ночи напролёт, рассказывая взахлёб совершенно удивительные истории.

Мы играем словами, обсасывая, как будто первый раз слышим, настолько, что в процессе запросто можем потерять смысл слов. Но не расстроиться от этого, т.к. слова запросто обретают новый смысл, либо для этих смыслов придумываются новые словоформы.

Мы — почемучки. Любим задавать простые вопросы о сложных вещах. Кому угодно: друзьям, любимым, начальству. Если им нет до нас дела — тогда Яндексу и Википедии.

Мы обуреваемы солипсизмом не хуже 4-х летних детей. Мы всё делаем по наитию, потому что именно нам так кажется. Мы не придерживаемся правил, единственный наш принцип — "а почему бы и нет?!". Если не получится — разведём руками и скажем, что опыт не удался, а получится — это назовут "инновационным подходом". Кстати, чаще получается.

Нами управляет наше воображение. Мы придумываем реальности на ходу с пол-пинка. Мы жонглируем этими реальностями так же как и словами для их описания. Мы переживаем настоящий восторг от того, что изображение на экране монитора подчиняется нашей воле. Мы готовы платить реальные деньги за наборы пикселей и ничуть об этом не жалеем. Ведь они — наши (а вот деньги — не наши, на них даже написано, что они госбанка). Иногда мы вообще можем перестать ассоциировать себя с теми, кем нас воспринимают взрослые, а быть магами, феечками, оборотнями, членами кланов, правителями болот и островов — да много есть вариантов.

Даже наша работа, как правило, иллюзорна. Её нельзя пощупать руками, увидеть реальный результат, иногда — даже формально оценить. Работа для нас — только средство для получения средств для получения фана от жизни. Плюс, если повезёт, это ещё и хобби (во всяком случае, мы стараемся так повернуть жизнь), или, если не повезло — просто возможность почитать блоги, форумы по любимым вещам, пообщаться с друзьями — такими же детьми. Даже с коллегами мы стараемся выстроить игровые отношения. Да что там с коллегами — с партнёрами, некоторых из которых можем даже не видеть ни разу в жизни. Причём, что немаловажно, работа — это не единственный источник фана.

Мы не меряем жизнь деньгами. Мы оперируем деньгами из различных "монополий" лучше, чем общемировыми валютами. Нам приятно совершенно бескорыстно делать приятное другим. Чем бескорыстнее, тем приятнее. Просто давать, ничего не требуя взамен, и, тем не менее, — получая. Что? Да просто радость близкого человека.

Кажется, взрослые так не поступают... Да и фиг с ними.

субота, 20 лютого 2016 р.

Дивна людська природа. Наче обпікаєшся на чомусь конкретному, проходить трохи часу і знову виходить так , що трапляється абсолютно ідентична ситуація. З іншими людьми, за інших обставин, але результат той же. Ну невже люди на стільки однакові? Чи невже людина на стільки не може змінитись, що підсвідомо шукає собі аналогічних страдашок?

Цікаво, невже всі люди думають, що якщо вони щось роблять в таємниці від усіх, то це ніколи не стане відомим? А якщо стає відомим, то чи можуть вони пишатись власним вибором? Саме такі думки сьогодні в моїй голові. Напевно, це обставини, які змусили мене багато сьогодні думати і написати сюди. Але, на диво, цього разу немає злості, ненависті та апатії. Напевно дорослішаю, або ж стаю менш чутливою до чужих проколів та байдужості.

Висновок єдиний, потрібно берегти спокій всередині себе та цілісність себе, як особистості. І ніхто, наголошую, ніхто не вартий того, щоб розсіювати власну цілісність на наповненість інших. Станом на зараз, у мене все. Гарних снів і приємного завтрашнього дня:)