Pages

пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

Вчителька, мікрорайону чужого жителька

Ця історія почалася одного прохолодного майже весняного вечора. З думкою "Спробую, гірше не стане" я відправила заявку на участь в програмі #НавчайдляУкраїни . Тоді я не так сильно вірила в себе і свої можливості. Тоді я й подумати не могла, як кардинально зміниться  моє життя протягом наступних шести місяців...
І от зараз в цей осінній холодний вечір я сиджу сама з чашкою чаю в будинку в селі під Одесою. Для всіх я і далі Тетяна Валеріївна, я і далі займаюсь тим, що мені довподоби, проте з цього 1 вересня і наступних 2 роки я працюватиму вчителем математики та інформатики в селі Усатове, Біляївського району Одеської області. У мене є багато класів, починаючи від 5-их (з якими ми вчимо інформатику) і закінчуючи 11-м (з яким ми почали готуватися до ЗНО), гурток та безліч ідей, які я хочу реалізувати.
Для мене тут все нове. Люди, їхній менталітет, клімат, місцевість -- все в новинку) Навіть навчаня школярів для мене є новим та незвичним, оскільки це не потокові лекції, до яких я так звикла))) Від того як я подам матеріал залежить те, на скільки діти зрозуміють ту чи іншу тему (ага, і вкластися треба в 45 хвилин;) ). Я не маю права на помилку, адже від мене залежить реалізація основної мети -- показати дітям, що математика кльова та цікава наука і дати можливість кожній дитині розкрити свій потенціал)  Один учень мені вже сказав щось типу того, що всі математичні формули він навряд запам'ятає, а от Тетяну Валеріївну він пам'ятатиме на все життя:)

Зараз вже позаду всі етапи відбору в програму, відра сліз та сопель від невпевненості в собі, навчання у Літньому інституті в Києві, прощання з усіма, переїзд та побутові негаразди. Зараз є понад сотня дітей, яким несказанно пощастило зустрітися зі мною. І я робитиму все можливе для того, щоб ні вони, ні я ні на секунду не пошкодували про цю зустріч=)

П.с. І так, мене ні разу не бентежить те, що за цих півтора місяці деякі діти досі не можуть правильно виговорити моє їм'я, для багатьох з них є дуже дивним те, що я постійно розмовляю українською (а деякі навіть питали у мене, чи це правда, що мені не можна говорити російською=)), деякі діти навмисно приходять окремо до мене для того, щоб попрактикуватися розмовляти українською. Я думаю, що я на вірному шляху, якщо вже неодноразово отримувала щирі дари від дітей у вигляді яблук, цукеркок-смоктунців, намальованих листівок і обіймашок=)

четвер, 13 липня 2017 р.

Навчай для України

Давно сюди не писала, бо особливо нічого цікавого в мене не траплялось. Але, зараз все по-іншому трохи, тому, сподіваюсь, пистиму сюди частіше😊
Дивним чином сталося так, що я пройшла відбір на участь в програмі "Навчай для України". Чесно, подала заявку просто " бо цікаво", пройшла три етапи випробувань і ось -- я учасник програми)
Суть цієї програми полягає в тому, що певна кількість вмотивованих і цікавих молодих людей пройде навчання в Літньому інституті і поїдуть працювати на благо держави в села. На мою долю випала участь поїхати працювати на 2 роки в Одеську область😊 Чесно кажучи, це круто. Я від того дуже рада) Сподіваюсь, що буду там  максимально продуктивною та корисною для учнів, адже я хочу принести зміни☺
А тепер, стосовно того, що відбувається зі мною зараз. Зараз пишу "під емоціями", оскільки сьогодні був дуже крутий день. Сьогодні ми вивчали різні форми проведення занять, одразу перевіряючи їх на практиці. Нас вчили розвивати критичне мислення учнів. А ще, ми говорили із засновником ed-era.com. До слова, у нас завжди цікаві спікери, лекції яких у мене викликають захват😊
Таке відчуття, наче я все життя шукала те середовище і той комфорт, в якому я зараз опинилась😍
Не знаю, чим завершити цей допис, адже це все лише початок великого, крутого і довгого шляху😊 Тому, успіхів мені і гарного вечора вам☺

середа, 22 лютого 2017 р.

2017.02.25

Досить довгий час збиралась написати щось, але, чомусь весь час не вдавалось. Так само, як майже не вдається малювати. Те ж саме можу сказати і про колись близьких мені людей. Як не дивно, але я майже ні з ким не бачусь. Телефонні розмови зведені до мінімуму, а при випадкових зустрічах з людьми на вулиці я мило посміхаюсь і кажу: "Привіт". Все. 
Є ті, за ким я страшенно сумую. Іноді можу проплакати весь вечір від туги. Але, при цьому, я не беру телефон в руки, щоб подзвонити, чи написати. Проте, найчастіше усі мої вечори заняті дітьми. Чужими.
У такі дні, як сьогодні я багато думаю. Описую свої плани на наступний місяць і щоразу лишаю там місце для однієї-двох зустрічей, які, напевно, ніколи не відбудуться. 
Я знаю, що не розумно жити так. Але краще так, аніж ніяк.

субота, 14 травня 2016 р.

Люди з минулого

Колись натрапила на вірш, де писалось "Люди з минулого пахнуть весною, або осінню. Все залежить від того, коли ви розійшлись...".
Мої ж люди з минулого пахнуть приємними споминами. Вони випромінюють тепло та сяйво. І, виявляється, таких людей багато. Якось дивно, але всі неприємні моменти з часом забуваються. Забуваються якісь образи (і так, з висоти прожитого часу, всі вони здаються мізерними), забуваються обіцянки бути разом назавжди, забуваються причини чому саме ми вирішили звести до мінімуму наше спілкування(чи не вирішували взагалі). Проте, не забуваються приємні штуки) Перша моя поїздка в Карпати, спільні списування на Теор.механіці, концерт Степана Гіги біля драм.театру, бурштинове намисто під подушкою, пробитий ніс(цікаво, а що мама скаже?), художка та багато іншого)
Дуже радію від того, що у всіх гарно склаються їхні життя) Знаю, що кожна зустріч з цими, колись дорогими моєму серцю, людьми завершиться приємним та теплим діалогом) І це прекрасно)
Але, зараз найбільше хочеться, щоб ті люди, які є в моєму житті саме на цьому етапі, не перетворилися у теплі та приємні спомини...

середа, 27 квітня 2016 р.

Пост імені авантюризму

На скільки добре знають мої друзі, я ніколи не відрізнялась спокійністю та холодністю стосовно того, щоб кудись поїхати. Так і сталось цього разу. У середу на роботі по радіо випадково почула, що в Ужгороді вже розцвіла сакура, в четвер купили квитки на потяг, в п'ятницю вже поїхали в сторону моєї давньої мрії)

Про дорогу говорити можна дуже довго. В загальному, за дві доби ми проїхали приблизно 1200 км. Багато робили пересадок, адже прямого потягу з Луцька до Ужгорода немає, ну а нам хотілося якнайбільше цікавостей побачити) І, як наслідок, наш маршрут був масштабним Луцьк-Здолбунів-Ужгород-Львів-Рівне-Луцьк) 
Скажу чесно, довга дорога, цигани з простягнутими руками, не завжди чемні та виховані сусіди по поличкам та багато інших незручностей стали дуже несуттєвими, як тільки ми перейшли пішохідний міст через річку Уж) Гарна природа, інфраструктура, яка чудово підкреслює цю природну красу, давня історія міста і смачна кава мене просто захопили) І, звісно ж, сакура. Те, заради чого ми подолали таку відстань) Краса, яку ми побачили -- дійсно того варта:)
В Ужгороді дуже гарний замок, в середині якого розташовані цікаві виставки та експозиції. І територія цього замку значно окультуреніша, ніж в Луцькому. 
В Ужгороді є пам'ятник Ліхтарнику, декілька костелів та древніх церков. За один день це все реально обійти та вділити кожному об'єкту достатньо часу:)
А ще, за 15 км від Ужгорода є Невіцький замок. Ну як є...Зараз там реставрація і з руїн замку роблять готель. Якось сумно це чи що. Сумно не від того, що дорогою до цього місця ми змокли і невідомо як добирались на потяг. Сумно від того, що історична та  архітектурна пам'ятка перетворюється на готель у горах і від замку там нічого не лишається. Проте, ми зустріли дуже добрих людей, які нас посушили, нагодували, розповіли про те, що бачили Луцьк по телевізору (і це гарне місто), а також подарували нам колекційні польські монети на згадку:)
Висновки з поїздки полягають в тому, що Ужгород -- дуже гарне місто, цікаве не лише сакурою, а от Львів нічим не здивував) Це був той день, коли у Львові нам було нецікаво, бо не було нічого нового у візиті) Приївся, напевно)




субота, 19 березня 2016 р.

Стирено з вк

Нам около тридцати, и мы не стали брутальными работягами и примерными семьянинами. Мы — новое поколение, оставшееся детьми.

Мы не являемся тем, что написано у нас в паспорте, трудовой, чековой или медицинской книжке. Это всего лишь какие-то "маленькие чёрненькие буковки". 

Нам чужды странные заморочки наших сверстников и даже людей младше нас о том какая у кого квартира, тёща, скидка, пиджак, кто к кому ушёл, отсидел, бросил, родил или сделал аборт. Это всё так несущественно и неинтересно.

Мы ко всему относимся как к игре. Всё вокруг, безусловно, условно. Мы играем: в игры, в отношения, в работу. Но в первую очередь — в игры. Подчас страшно даже посмотреть на возрастные ограничения для них (типа детям с 13 лет). Карты, войнушки, казаки-разбойники. Мы готовы просиживать ночи и уик-енды напролёт, играя за компом с друзьями. Собираясь вместе, мы разыгрываем пьесы несуществующих авторов, становимся мимами. А вот "дочки-матери" — не наша игра. Мы не понимаем людей из "той песочницы". Они взахлёб рассказывают о том, что "будет у тебя ребёнок — поймёшь, какой это кайф". Но нет у нас детей, и мы не понимаем. Смотрим, глазами хлопаем и не понимаем — зачем детям свои дети?

У большинства из нас нет даже машины — ну какая детям машина? Лучше пусть модельки собирают на подоконнике. Они же даже со стиральной машиной разобраться не могут, хотя комп к примеру собрать могут, находясь в любом состоянии — хоть во сне.

Опаздывая на работу мы, как школьники, придумываем с ходу оправдания в духе "собака съела дневник", "забыл ключи", "ждал водопроводчика", "упал в грязь, пришлось вернуться".

Мы не смотрим ТВ — там ничего интересного для детей не показывают (разве что рекламу как короткие и красочные ролики со счастливым концом). Сказки про удвоение ВВП и сильных президентов нам не нужны — они попросту не для нас написаны. Мы любим мультики.

А ещё мы любим то, чего не любят или разлюбили за ненадобностью взрослые (во всяком случае - наши родители в нашем возрасте): музыку, ходить на концерты, гулять после них ночи напролёт, рассказывая взахлёб совершенно удивительные истории.

Мы играем словами, обсасывая, как будто первый раз слышим, настолько, что в процессе запросто можем потерять смысл слов. Но не расстроиться от этого, т.к. слова запросто обретают новый смысл, либо для этих смыслов придумываются новые словоформы.

Мы — почемучки. Любим задавать простые вопросы о сложных вещах. Кому угодно: друзьям, любимым, начальству. Если им нет до нас дела — тогда Яндексу и Википедии.

Мы обуреваемы солипсизмом не хуже 4-х летних детей. Мы всё делаем по наитию, потому что именно нам так кажется. Мы не придерживаемся правил, единственный наш принцип — "а почему бы и нет?!". Если не получится — разведём руками и скажем, что опыт не удался, а получится — это назовут "инновационным подходом". Кстати, чаще получается.

Нами управляет наше воображение. Мы придумываем реальности на ходу с пол-пинка. Мы жонглируем этими реальностями так же как и словами для их описания. Мы переживаем настоящий восторг от того, что изображение на экране монитора подчиняется нашей воле. Мы готовы платить реальные деньги за наборы пикселей и ничуть об этом не жалеем. Ведь они — наши (а вот деньги — не наши, на них даже написано, что они госбанка). Иногда мы вообще можем перестать ассоциировать себя с теми, кем нас воспринимают взрослые, а быть магами, феечками, оборотнями, членами кланов, правителями болот и островов — да много есть вариантов.

Даже наша работа, как правило, иллюзорна. Её нельзя пощупать руками, увидеть реальный результат, иногда — даже формально оценить. Работа для нас — только средство для получения средств для получения фана от жизни. Плюс, если повезёт, это ещё и хобби (во всяком случае, мы стараемся так повернуть жизнь), или, если не повезло — просто возможность почитать блоги, форумы по любимым вещам, пообщаться с друзьями — такими же детьми. Даже с коллегами мы стараемся выстроить игровые отношения. Да что там с коллегами — с партнёрами, некоторых из которых можем даже не видеть ни разу в жизни. Причём, что немаловажно, работа — это не единственный источник фана.

Мы не меряем жизнь деньгами. Мы оперируем деньгами из различных "монополий" лучше, чем общемировыми валютами. Нам приятно совершенно бескорыстно делать приятное другим. Чем бескорыстнее, тем приятнее. Просто давать, ничего не требуя взамен, и, тем не менее, — получая. Что? Да просто радость близкого человека.

Кажется, взрослые так не поступают... Да и фиг с ними.

субота, 20 лютого 2016 р.

Дивна людська природа. Наче обпікаєшся на чомусь конкретному, проходить трохи часу і знову виходить так , що трапляється абсолютно ідентична ситуація. З іншими людьми, за інших обставин, але результат той же. Ну невже люди на стільки однакові? Чи невже людина на стільки не може змінитись, що підсвідомо шукає собі аналогічних страдашок?

Цікаво, невже всі люди думають, що якщо вони щось роблять в таємниці від усіх, то це ніколи не стане відомим? А якщо стає відомим, то чи можуть вони пишатись власним вибором? Саме такі думки сьогодні в моїй голові. Напевно, це обставини, які змусили мене багато сьогодні думати і написати сюди. Але, на диво, цього разу немає злості, ненависті та апатії. Напевно дорослішаю, або ж стаю менш чутливою до чужих проколів та байдужості.

Висновок єдиний, потрібно берегти спокій всередині себе та цілісність себе, як особистості. І ніхто, наголошую, ніхто не вартий того, щоб розсіювати власну цілісність на наповненість інших. Станом на зараз, у мене все. Гарних снів і приємного завтрашнього дня:)

вівторок, 26 січня 2016 р.

О единственной причине вступать в брак

" У меня есть сын, и у меня есть дочери. И у меня есть мой личный кошмар. Он касается того момента, когда моя прекрасная дочь, которую я носил на руках, которой менял подгузники и с которой мы смотрели вечером на огоньки за окном, однажды приведет какого-то, извините, идиота и скажет: «Папа, теперь этот ёжик будет жить с нами».

Точнее — жить с нами и спать с ней.
Почти наверняка, мне почему-то кажется, этот не званый мною гость будет неряшлив, беден, дурно воспитан, у него будут длинные нечесаные волосы, и его отношение к моей крошке будет далеко не столь рыцарским, как мне бы хотелось. Да, и у него будет масса отвратительных бытовых привычек.

Словом, это будет моя точная копия, с поправкой на возраст.
И дабы немного снизить собственную тревогу, пока старшей дочери всего лишь восемь, не покупать ещё маузер и злую собаку, попробую проговорить вслух — зачем, собственно стоило бы ей вдруг выйти замуж. Кстати, сыну, который пока умеет только ползать и кусаться тремя зубами, наверное, тоже не вредно будет прочитать этот опус когда-нибудь лет через -дцать.

Хотя попробовал бы мой уважаемый отец написать для меня нечто подобное — вероятно, я бы его не понял. Но всё же рискну.

Начнем от противного. Какие причины для того, чтобы жениться/выйти замуж не годятся категорически.

Несущественная причина номер ноль. Не стоит жениться на ком-то, потому что ему этого очень хочется, потому что его жалко или по причине любых иных чужих желаний. Впрочем, дорогие дети, я в курсе, что вы не идиоты и не буду подробно рассказывать, почему не стоит.

Телесное влечение
Я знаю не одну, не две и даже не четыре пары, которые обвенчались — если убрать лишние словеса — потому что секса хотелось, а без штампа в паспорте и обряда в храме не позволяли убеждения или строгие родители. Все эти пары либо распались, либо, что называется, «очень плохо живут».

Просто потому, что секс сам по себе, вообще говоря, довольно быстро надоедает и не предназначен для длительного времяпрепровождения. Более того, если он прост и естественен как обед, то он надоедает ещё быстрее. Ради телесных радостей можно быть вместе некоторое время, но не очень долгое. Если же вы планируете провести вместе жизнь, то следует поискать для этого причины посерьезнее.

Любые внешние обстоятельства
Возраст, давление окружающих, указания духовника, воля родителей, удачно складывающиеся события, «знаки от Господа» и прочая быстротекущая мишура. Все эти причины для брака недостаточны, потому что снимают со вступающих в брак ответственность за их выбор. И в дальнейшем, когда станет солоно, им непременно захочется отыграть назад и спрятаться за непробиваемую стенку «я этого не решал, оно само сложилось». Вопрос только в том, у кого первого нервы сдадут, — а плохо будет обоим.

Кстати, брак «по залёту» относится сюда же. С той поправкой, что плохо будет уже, как минимум, троим.

Хозяйственные соображения
Выходить замуж за богатого в надежде на его богатство и дальнейшую беззаботную жизнь есть акт продажи, а не любви, и совершать его не стоит — некоторые вещи принадлежат нам недостаточно сильно, чтобы мы могли их продать. К такого рода вещам относится, в частности, наша душа, а брак есть в большей степени союз душ, нежели тел — вести совместное хозяйство или вместе спать могут любые два человека, а быть мужем и женой двое друзей вряд ли сумеют.

Впрочем, если вы всё же решаетесь на подобную сделку — то ее и стоит оформить как сделку, со всеми постыдными деталями вроде брачного контракта. В противном случае у вашего контрагента слишком сильная позиция юридически, да и морально тоже, что опять же плохо кончится в ситуации конфликта.

Одиночество и ощущение нереализованности в жизни
Обычно в такой ситуации происходит нечто обратное «честной сделке», и вступающий в такого рода отношения изначально планирует проиграть. При продаже себя за материальные блага человек старается получить побольше и оценить себя максимально высоко, ибо ночь темна, дорога далека, а перспективы туманны и надо успеть получить свой доход, пока это возможно. В случае же, если человека толкает к браку одиночество и страх, то он не старается получить максимум, а «берет что есть», то есть довольствуется минимумом. «Уж лучше так, чем вообще никак».

Не «ведитесь» на эту обманку. Ничуть это не лучше. К непростому положению, когда трудно, когда больно, когда холодные ночи и безрадостные дни, подобный союз ничего не прибавит — зато отнимет имеющийся минимум свободы и сильно урежет комфорт. А так как получившийся союз будет не союзом двух свободных, соединившихся по взаимному согласию, а скорее актом милосердия одного к другому, ставящим людей в неравное положение, то и надежды на полноценное уважение придется серьезно сократить.

Жениться стоит только в ситуации, когда все эти соображения несущественны. Когда огонь в теле притушен, когда никто ни от кого не зависит и не будет зависеть материально, когда каждому есть, в случае чего, чем заняться и помимо брака.

Попросту говоря, в брак стоит вступать только когда, когда это не нужно. Брак должен быть роскошью и причудой, капризом и приключением, а не решением проблем текущих или предполагаемых, кроме, собственно, проблемы той, «что мы не в браке». Если уж два человека решили усложнить свою жизнь настолько, что не просто вместе поселились, но планируют жить вместе всю жизнь, то это решение должно быть мотивировано исключительно изнутри.

Кстати, учтите, что супруг или супруга — это почти единственный человек за всю вашу жизнь, который будет с вами человеком. Все остальные будут входить в вашу жизнь и уходить из неё с той или иной функциональностью — приятеля, коллеги, собутыльника. Ваш контакт со всеми остальными людьми будет ограничен, а в браке придется иметь дело со всем человеком во всей его полноте, почти наверняка — неприглядной. Поэтому не принимайте своего решения до того момента, когда поймете, что видите перед собой именно человека, а не его тело, его блестящие перспективы, его интеллект, или же свой собственный комфорт в его присутствии.

В браке как таковом вообще-то нет цели, кроме единства людей друг с другом — того загадочного единства, которое возможно только между мужчиной и женщиной, составляющими семью, и которое не может быть ничем заменено. Двое друзей — это не брак, и любовники — это не брак. И даже друзья, которые вместе спят, или любовники, которые ведут совместное хозяйство, — опять же что-то не то.

Поэтому, дорогая дочь или дорогой сын (ну вдруг вы всё же это прочитаете), я могу дать только один внятный совет — связывайте свою жизнь с человеком только тогда, когда будете хотеть именно связать жизнь с конкретным человеком, и когда это желание будет свободным и ясным.

Или так:
Когда-то довольно давно одна женщина спросила своего мужчину: «Почему ты любишь меня?»

Сначала он хотел сказать, что она красивая. Но понял, что этого мало: красивых женщин вокруг тысячи. Потом хотел сказать, что это потому, что она любит его, но и этого оказалось недостаточно — не только эта женщина любила этого мужчину. Потом он пытался рассуждать про ум и про чувство юмора, и про вкусные борщи — но борщ в ресторане был ещё лучше, а умными ироничными собеседниками в то время можно было дороги мостить — столько их развелось. И даже мысли о том, как ему хорошо с ней, оказались неполной правдой — в конце концов, всегда можно найти в жизни кайф и посильнее. Тем паче не помогли и слова о том, что без неё плохо.

И осталось только одно.
Он ответил: «Потому что ты — это ты».

Вот когда сможете повторить, без самообмана и желания кого-то порадовать — наверное, стоит уже и жениться.

Впрочем, все эти рассуждения вы, дорогие дети, вероятно, читать не будете."

Владимир Берхин

субота, 28 листопада 2015 р.

Ні про що=)

Трохи давно не писала сюди. Напевно, через те, що зараз дуже мало часу на це. Часу мало на все. Іноді, навіть не щодня вдається посидіти хоча б тридцять хвилин наодинці із собою в спокої та тиші. Постійно якийсь рух, якісь люди довкола та події)
З останнього -- закінчила аспірантуру, з’їздила на свій другий концерт АА, почала вивчати польську, навчилась лягати спати не в той день, коли мені вставати на роботу і купила милу рожеву футболочку з динозавриком)  А ще, багато нового гарного музла)
До кінця року планую ще кілька цікавих та корисних для себе поїздок) А ще, дуже хочеться, завершити кілька початих справ і побачити ще в цьому році своїх племінників, похресників та діток своїх подруг)
Ось, наче, і все) Всім тепла) Як ззовні, так і всередині)


пʼятниця, 23 жовтня 2015 р.

26.10.15

Буває, що я хочу розповісти про це геть усім) А іноді, навпаки, боюсь сама собі у цьому зізнатись) І це не через те, що я баба і мій настрій може змінювати по декілька разів в день)  Зовсім не через це)
Вся справа у тому, що це мій маненький та милий секрет) Таємниця, яка поки повинна бути захована якнайдалі) Можливо, щось зміниться) Час покаже)
І так, зараз хочеться літати^__^

четвер, 8 жовтня 2015 р.

Человеку надо мало:
чтоб искал
и находил.
Чтоб имелись для начала
друг —
один
и враг —
один...

Человеку надо мало:
чтоб тропинка вдаль вела.
Чтоб жила на свете
мама.
Сколько нужно ей —
жила...

Человеку надо мало:
после грома —
тишину.
Голубой клочок тумана.
Жизнь —
одну.
И смерть —
одну.

Утром свежую газету —
с Человечеством родство.
И всего одну планету:
Землю!
Только и всего.
И — межзвездную дорогу
да мечту о скоростях.

Это, в сущности, —
немного.
Это, в общем-то, —
пустяк.
Невеликая награда.
Невысокий пьедестал.
Человеку
мало
надо.
Лишь бы кто-то дома
ждал.

© Роберт Рождественский